Щорічні польові дослідження наукових працівників Заповідника дають позитивні результати. Так, працюючи в с. Набутові, ми дізналися про самобутню художницю Варвару Василівну Нечипоренко. Вона народилася 14 грудня 1924 року в с. Деренковці в родині відомої майстрині з ткацтва й вишивки Тетяни Федорівни Лисенко.
Змалечку у Варвари була тяга до знань, тому в школі навчалась на «відмінно». Мрію здобути освіту зруйнував Голодомор 1932–1933 років, а потім – Друга світова війна. Вона закінчила лише 5 класів загальноосвітньої школи. 39 років пропрацювала в колгоспі ланковою. Її чоловік працював будівельником, вихідних майже не мав, бо допомагав односельцям відновлювати житло в післявоєнний період. Тому Варварі Василівні доводилось самотужки дбати про господарство й виховання двох дітей.
Здавалося б, на що ще вистачить сили в цієї заклопотаної жінки? Але в неї була велика мрія: навчитися писати картини. У вільні хвилини вона брала до рук пензлика й малювала… Важко уявити, як можна, пропрацювавши цілий день у колгоспі, виконавши домашні роботи, знаходити час для малярства.
Любов до малювання була у Варвари ще в школі, але скрута з папером і фарбами не дозволила розкритись її таланту. Тоді в школі вона розмальовувала пісенники для дівчаток із заможних родин або ж виконувала для них домашнє завдання з малювання. За це вони віддячували їй білим папером, якому маленька художниця була дуже рада.
З роками Варвара Василівна сама навчилася розводити фарби, які купляла в с. Деренковці або в м. Корсуні на базарі, ґрунтувати основу, робити саморобні пензлики з довгого котячого ворсу, розрізняти відтінки кольорів, ґрупувати палітру барв. Малювала на фанері, дощечках, на білому папері, а також на полотні й канві.
Писати картини починала з квітів, які бачила на клумбах, у лісі, біля хати. Великими пучками в глечиках на тлі орнаментованої доріжки ставила й вимальовувала кожну пелюстку жоржини, мальви, маку, панича, польових квітів, які знайомі кожному з нас з дитинства. Чарівність цих квітів на полотні дає можливість людині побачити світ заново. Вони захоплюють погляд своїми кольорами, вибагливими формами, свіжістю. Саме натюрморти з такими квітами стали візитівкою художниці, а якій відчувається її національна приналежність.
Пізніше художниця почала відтворювати пейзажі, створювати сюжетні картини. Джерелом натхнення також був український фольклор – пісні, вірші, легенди, казки, народне мистецтво. Її захоплював розпис на предметах народного побуту, яким так переймалась, що й сама дописувала квіти на горщиках, макітрах тощо. Захоплювали орнаменти на українських рушниках. Як говорила сама Варвара Василівна, «коли бачила квіти на вишивках, такі яскраві та гарні, то руки починали тремтіти аби їх намалювати яскравими фарбами та ще й додати багато відтінків».
А ще Варвара Нечипоренко дуже любила вишивати, особливо гладдю. Усі картини на стінах її домівки були увінчані вишитими рушниками з пишними, яскравими квітами, які відтворювала з власних замальовок. І вся ця краса складала гармонію, додавала гарний, по-етнічному теплий настрій.
Здобутки Варвари Василівни були поціновані наприкінці її життя. Усю колекцію її творів було виставлено в Набутівському будинку культури під час святкування 980-річчя заснування села. Її картини не могли нікого залишити байдужими. Адже вони наскрізь просякнуті теплом і поетичністю, мелодійністю і доброю енергетикою, у них відчутна жива краса й любов до рідного краю.
Останні 30 років життя через тяжку хворобу Варвара Нечипоренко не малювала, померла в 2017 році.
З її творчістю були добре знайомі лише односельці. Та тепер, завдяки її доньці Людмилі, яка передала 9 картин своєї мами до нашого Заповідника, з творчістю художниці-аматорки матимуть змогу познайомитися відвідувачі з різних куточків України і по-справжньому оцінити талант цієї обдарованої жінки з Корсунщини.
Світлана Костенко, завідувачка художньої галереї.