Авраменко Василь Кирилович (22.03.1895, м. Стеблів Канівського повіту Київської губернії, нині смт Стеблів Звенигородського району Черкаської області – 06.05.1981, Нью-Йорк, США) – всесвітньо відомий хореограф, кінопродуцент.
Народився в багатодітній селянській родині Авраменка Кирила й Довбуш Олександри. Досить мало збереглося інформації про його дитячі роки, які закінчилися в чотири роки, коли померла мати. З десяти років Василь самостійно заробляв собі на життя: наймитував підпасичем, по п’ятницях і суботах прибирав у домі для приїжджих.
Підлітком поїхав він до брата на Донеччину, а в 16 років уже був на Далекому Сході, де жили його брати, зокрема, Андріан. Про перебування Василя у Владивостоці є різні дані. За одними, він працював прибиральником в Інституті східних мов, одночасно вступив на вечірні учительські курси й через три роки склав іспит на народного вчителя. За іншими даними, він працював у порту робітником, а згодом – служив на військовому кораблі й одночасно займався самоосвітою.
Навесні 1915 р. до Владивостока прибула трупа Театру Миколи Садовського в м. Києві, яка показала українські вистави: «Наталка-Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», «Ой не ходи, Грицю». Особливе враження на Авраменка справила «Наталка-Полтавка»: «Я перед своїми очима побачив рідний Стеблів, сестру та себе самого, почув рідну материну українську мову. Це мене так зворушило, що я розплакався. Якраз оця проста дівчина Наталка подібна до моєї сестри Люби, а в Петрові я побачив себе самого – бурлаку далеко від рідного краю… Саме образи Наталки та Петра “зробили мене щирим українцем. І в мене вже тоді збуджується любов до всього рідного, а головне – до мистецтва”».
У 1916 (1915) р. він був призваний до війська. Після військової школи підстаршин опинився в піхотній армії. Його служба проходила в Омську, Іркутську, Брянську й Петербурзі.
Після Першої світової війни Василь Авраменко продовжив військову службу в армії Української Народної Республіки. Про його участь у визвольних змаганнях 1917 – 1921 рр. свідчать спогади «На хвилях революційних років», опубліковані в 1978 р. в альманасі «Свобода» (№1). Саме в них Василь Авраменко розповів про своє знайомство з Симоном Петлюрою в Мінську, куди він приїхав під час відпустки після поранення і де відбувся з’їзд вояків-українців Західного фронту (квітень 1917 р.). Це знайомство змінило його життя. Під тиском Симона Петлюри він пішов навчатися до Музично-драматичної школи ім. М. Лисенка (м. Київ), серед викладачів якої був Василь Костів-Верховинець. Однак навчався недовго, бо, як зазначив у своїх спогадах, «почалися великі військові події, включно з Крутами». За участь у Визвольних змаганнях 1917–1921 рр. Василь Авраменко був нагороджений хрестом Симона Петлюри, орденом «Карпатська Січ».
Після поразки Визвольних змагань і встановлення радянської влади Василь Авраменко разом з акторами театру назавжди залишив Україну. У лютому 1921 р. він прибув до Каліського табору інтернованих колишньої УНР. Саме тут, у таборі, у надзвичайно важких умовах, він заснував свою першу школу українського національного танку, саме звідси почався його шлях як хореографа. На основі школи Авраменко створив «Товариство відродження українського танцю». Провідна ідея, яку прагнули реалізувати члени цього товариства, – відродити в українцях відчуття «відроджуючого державного життя». У травні Авраменко вперше показав програму з вивчених танців й отримав схвальні відгуки публіки. У серпні 1921 р. під час виступу школи був Симон Петлюра й польський маршал Юзеф Пілсудський. Їх захопив танець В.Авраменка. Зі своєю школою Василь Авраменко виступав і в інших таборах, маючи незмінний успіх у глядачів.
Упродовж трьох місяців, проживаючи в Галичині, Авраменко зі своєю гастрольною трупою влаштував 72 концерти. Перед кожним концертом він або хтось із його трупи обов’язково виступав з доповіддю про український народний танок. Пізніше Авраменко згадував: «…Об’їхав цілу Галичину, зустрічаючи надзвичайно велике одушевління моєї праці з боку українського громадянства, яке кождий виступ приймало, як пророчі слова про відродження українського духа й демонстрацію проти польського гніту».
У листопаді 1922 р. Авраменко переїхав на Волинь, де також створив школи танку в Ковелі, Луцьку, Рівному, Олександрові, Кременцю, Межиричі й інших містечках. З Волині переїхав на Холмщину, де відкрив школу в м. Холмі, потім – школу в Бересті на Поліссі, а згодом повернувся до Галичини, де відкрив школи в Львові, Станіславові, Коломиї, Тернополі, Стрию, Перемишлі.
У 1924 р., уникаючи переслідувань польської поліції, він покинув Україну й емігрував до Чехословаччини. Спочатку прибув до Праги, потім – до Падєбрада, де відкрив школу українського танку для студентів Української господарської академії. У 1925 р. серед учнів його танкової школи були 19-річна студентка Олена Шовгенова (Теліга) і старшина армії УНР 26-річний Михайло Теліга. У таборі інтернованої української стрілецької бригади Січових стрільців у м. Юзеф до школи Авраменка записалось 150 стрільців. Перший виступ відбувся 19 грудня 1924 р.
У цей час відбулося знайомство з Юрієм Гассаном, який жив у Канаді, і Василь Авраменко вирішив емігрувати з Європи. При його від’їзді Олена Теліга звернулася до нього з такими словами: «Слава ж тобі, Сину Народу Нашого! Бо ти один із тих, що, кохаючи край рідний братерською любов’ю, зливаєш в єдине велике українське море й наддніпрянців і наддністрянців, гуцулів і буковинців і тих, що люблять народ наш!.. Працюй надалі й танком завзятим воскреси запорозькі серця в дітях України, бо з ними воскресне й вільна соборна Україна!». У 1925 р. в Дальменгорсті (Німеччина) він заснував школу українського народного танку і 28 листопада дав свій останній концерт в Європі.
12 грудня 1925 р. Василь Авраменко прибув до Торонто (Канада). А вже в серпні 1926 р. виступ 80 танцюристів Авраменка на Канадській Національній Виставі в Торонто був тріумфальним. Глядачі були вражені самобутнім українським хореографічним мистецтвом.
Восени 1926 р. Василь Авраменко переїздить до Лейкгеда, а потім – до Вінніпеґа й Саскатуна. В усіх містах він відкривав школи українського народного танцю і готував інструкторів. Восени 1927 р. Василь Авраменко зі своїми інструкторами провів 70-денне турне Канадою.
У 1928 р. Авраменко переїхав до Сполучених Штатів Америки. Першу школу українського танцю відкрив у Детройті, а всього було відкрито 71 школу.
16 червня 1928 р. Василь Авраменко одружився з 19-літньою українкою Павліною Гарболінською, однією з його танцюристок з Вінніпеґа. Весілля відбулось у Чикаго. 1 січня 1929 р. родина переїхала до Нью-Йорка, а 7 березня 1929 р. в них народилася донька Оксана.
25 квітня 1931 р. відбувся найвеличніший концерт в Метрополітен-опера в Нью-Йорку, в якому взяло участь 500 танцюристів школи Василя Авраменка й мішаний хор кількістю 100 осіб. Василь Авраменко був водночас і режисером дійства. Цей виступ можна вважати піком його хореографічної кар’єри. Адже саме з нього почався нестримний похід українського танку землею Дж. Вашингтона.
1932 р. Авраменко почав співпрацювати з Олександром Кошицем, який заснував український хор. Спільні виступи їх колективів були організовані в північно-східних містах США. Вони були досить успішними, але фінансово збитковими. Авраменко все частіше почав потрапляти до списку боржників. Його залишило багато інструкторів, з якими він працював у 1920-х рр. Проте Авраменко продовжував організовувати концерти й семінари, пропагуючи український танок, як невід’ємну частину української історії. Через фінансові труднощі у 1936 р. родина Авраменка розпалась.
20 травня 1935 р. група танцюристів з Балтимора під проводом Василя Авраменка виступила в Білому домі в Вашингтоні. Після концерту в знак пошани видатний хореограф був прийнятий дружиною президента Елеонорою Рузвельт. Він подарував їй великодню писанку.
Василь Авраменко постійно подорожував країнами світу. І в кожному місті, куди б він не приїздив, створював танцювальні школи, пропагуючи український народний танок і балет. У 1947 р. він видав у Вінніпезі власним коштом книгу «Українські національні танки, музика і стрій», у якій написав, що потрібно «плекати при школі український танок для нашої молоді, починаючи навчати її своїх танків від діточок».
Паралельно з танцями Василь Авраменко займався продюсеруванням фільмів. Ще в 1934 р. він створив корпорацію «Авраменко-фільм». У 1936 р. випустив художній повнометражний фільм «Наталка Полтавка». Для зйомок фільму Авраменко зібрав понад 70 тис. доларів США. У 1939 р. Авраменко випустив фільм «Запорожець за Дунаєм», у зйомках якого взяло участь 500 виконавців. Він був першим українцем у США, хто поставив художні повнометражні фільми з історії України. Створивши в Нью-Йорку в червні 1939 р. фільмову корпорацію «Кобзар», Авраменко продюсував «Трагедію Карпатської України», унікальну хроніку подій проголошення Карпатської України.
У 1955 р. Авраменко випустив повнометражний фільм «Тріумф українського танку», матеріали до якого він збирав упродовж 25 років. Серед відомих фільмів Василя Авраменка також є «Перший світовий конгрес українців», «Музей Визвольної боротьби Садовського», «Другий Ватиканський собор». «Фестивалі української фільмової продукції В.Авраменка» відбувалися в багатьох країнах світу, зокрема, такий фестиваль відбувся 26 червня 1970 р. в Женеві.
Василь Авраменко завжди вирізнявся своєю активною громадянською позицією. 23 грудня 1954 р. за участь у боротьбі за волю України його було нагороджено «Хрестом Українського козацтва». Грамота про нагородження Хрестом підписана головою Ради Хреста М.Симашкевичем-Дніпровим. У 1974 р. за визначні заслуги перед «Українською Спільнотою в Канаді» він був нагороджений Президією Комітету Українців Канади пам’ятним Шевченківським медальйоном і грамотою. 29 серпня 1976 р. Українська католицька парафія святого Йосифа м.Чикаго обрала Василя Авраменка «Українцем року».
Усе своє життя Василь Авраменко жив для України. Виступи його танцювальних колективів завжди проходили під жовто-блакитним прапором. Він часто повторював: «Ми маємо працювати для України не лише тоді, коли нас будуть вітати … але й тоді, коли не схочуть з нами знатися, а навіть камінням кинуть».
У 1977 р. величезний архів Василя Авраменка за сприяння канадського сенатора, громадського діяча Павла Юзика був переданий до Бібліотеки-Архіву Канади в Оттаві (Librare and Archives Canada; шифр R6747-0-8-E), де зберігається 10,91 м документів на паперових носіях, 1921 фотографія, 9 офсетних літографій, 40 бобін кіноплівки, 8 оптичних фонограм, 3 магнітофонні фонограми, що стосуються життя і творчості В.Авраменка.
Упродовж семи останніх років свого життя Василь Авраменко проживав у родині Маріяна й Іванки Коць, у Нью-Йорку, які надали йому притулок. Лікарську опіку над хворим Авраменком здійснювали доктор Климентій Г. Рогозинський і доктор Остап Баран. Помер він у середу, 6 травня 1981 р., об 11.25. Панахида відбулась у п’ятницю, 8 травня, о 7 годині вечора в похоронному закладі П.Яреми. Поминальну службу провів архієпископ Кир Ісидор Борецький.
Незадовго до смерті Василь Авраменко склав заповіт, у якому, зокрема, зазначив: «Я вирішив, щоб мене кремували і мій прах захоронили на вільній Україні, в рідному Стеблеві… Мої архіви разом з прахом повинні бути повернуті на вільну Україну» (24 березня 1981 р.). Його воля була виконана в травні 1993 р. Сьогодні прах Василя Авраменка покоїться на Заросянському цвинтарі у смт Стеблеві, де скульптор Іван Сонсядло, член Національної спілки художників України, встановив пам’ятник. У рамках культурно-освітнього проєкту «Українській революції 1917–1921 років – 100 років» за ініціативи Заповідника й особистої підтримки учасника бойових дій на Сході України Олега Собченка на садибі Головинських в смт Стеблеві 17 грудня 2018 р. встановлено пам’ятний знак сотнику армії УНР Василю Авраменку. До його встановлення долучився депутатський корпус Стеблівської об’єднаної територіальної громади (селищний голова Олексій Данільченко); благодійний фонд «Героїка», директор «Вибухпрому» Олександр Мазур; приватні підприємці Олексій Альбін, Василь Тимощук, Владислав Кузів, Павло Марченко, Василь Кірічек, Володимир Воропай; співробітниця Українського інституту національної пам’яті Зоя Бойченко, волонтери з Канади Маріка Дубик Франко та Антон Брошняк-Контронео.
Ім’я Василя Авраменка десятиліттями не було відоме широкому загалу українців і лише завдяки старанням Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей, її голови доктора мистецтвознавства, члена-кореспондента Академії мистецтв України Олександра Федорука й мецената Маріяна Коця спадщина Василя Авраменка, а отже, і його ім’я в 1993 р. повернулись на батьківщину. Значна кількість предметів з переданої в Україну спадщини нині зберігається у фондах Заповідника. На сторінках «Корсунського часопису» (№35–36, 37) опубліковано листування Василя Авраменка з його рідними й українським громадсько-політичним діячем Іваном Боберським, котре було скопійовано в Бібліотеці-Архіві Канади в Оттаві доктором історичних наук отцем Юрієм Мициком і кандидаткою історичних наук Інною Тарасенко. Спадщиною Василя Авраменка в Канаді нині опікується Ірина Балан.
Парасковія Степенькіна, кандидатка історичних наук, директорка Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника